«Трагедія Хутору імені Тельмана. Ми пам’ятаємо…»

2021-05-07

Презентація

Відділ освіти Володарської райдержадміністрації

Районний етап Всеукраїнської історико-географічної експедиції

«Історія міст і сіл України»

Трагедія на хуторі імені Тельмана (село Нове Життя).

Спогади очевидців.

Панчук Юлія Павлівна

Лобачівське НВО «ЗОШ І-ІІІ ступ. – ДНЗ»

9 клас

село Лобачів

Володарський район

Київська область

24.11.1999 року народження

Тел. 5-84-59

Лобачів, 2015

Слайд 1 Cвого часу білоруська Хатинь, ущент знищена фашистами, стала символом радянської ідеології. Про трагедію 149 мирних жителів, спалених живцем на краю села весь світ і досі згадує як про вияв нелюдської жорстокості, яку не можна виправдати жодними цілями та мотивами. Але мало хто знає, що в тому ж 1943 році, буквально за тиждень до визволення місцевості від німців, квітуче село на Київщині повторило страшну долю Хатині.

Слайд 2 Нацисти й поліцаї розстріляли та спалили 136 людей: жінок, дітей, немічних і старих. Лише двоє тяжко поранених свідків змогли вибратися з палаючої хати...Це – село в Володарському районі – хутір імені Тельмана (нині село Нове Життя).

Перед війною тут був колгосп імені Тельмана – антифашиста, лідера німецьких комуністів. І на село люди казали «Тельман». Його спалили 1943 року. А самого Тельмана вбили в концтаборі Бухенвальд роком пізніше. Отака дивовижна паралель між долею села й долею людини, на честь якої його назвали, – розповідає депутат Володарської райради від Лобачівського виборчого округу Валерій Миколаєнко.

Якось під час війни партизани вбили німця — чи то в самому селі, чи поблизу, тепер уже ніхто не скаже, — пояснює мешканець Рудого Села Володарського району Дмитро Миколаєнко, якому на момент трагедії було 5 років. - Саме 22 грудня 1943 ми з мамою подалися з Рудого Села до бабусі в Тельман. 25 кілометрів ішли пішки, мало не весь день. – А напередодні трагедії до Тельмана приїхали два брати-поліцаї з Тетіївської комендатури, – розповідає 75-річний Дмитро Трохимович. – Старший з братів-поліцаїв каже: «Нехай завтра ніхто із села нікуди не йде, вас будуть переселяти в сусідній Лобачів». А менший брат комусь із людей шепнув на вухо: «Тікайте, хто куди бачить, бо вас постріляють, а село будуть палити». Хтось повірив, як моя бабуся, хтось ні, але із села мало хто пішов. Це ж зима, тиждень до Нового року. Холодно, у лісі особливо не заночуєш. Ще й у кожного господарство, з якого живе родина, худобу просто так не покинеш. Фашисти не могли спіймати винуватців вбивства фашиста, тому вирішили покарати місцевих жителів. А ми тоді й гадки не мали, що «фріци» можуть без причини вбивати мирне населення. Про Хатинь у селі не чули. -Але моя бабуся повірила й підготувалася до швидкої втечі, — пригадує Дмитро Трохимович. — Бідкалася тільки, що ми з мамою до неї так невчасно прийшли. Мовляв, у таку лиху годину сиділи б краще у своєму Рудому Селі, бо тут бійня буде. Але хто ж знав? Мама щось хотіла попросити в мого дідуся. Не знала, що його вже розстріляли фашисти...

Із вечора велика родина (бабуся, її діти, я з мамою) зібрали клунки з ковдрами, одягом, невеликим запасом харчів. Спали наче на голках. А діти по черзі залазили на дерево посеред городу та пильнували, чи не йдуть фашисти. До останнього сподівалися, що німці їх не чіпатимуть. О шостій ранку, 23 грудня, найменший син бабці прибіг у хату з криком «їдуть!». Ми клунки похапали та ледь устигли втекти.

Той, хто прокинувся від шуму, почав тікати до лісу, щоб сховатися від смерті. Але німці та поліцаї із собаками відрізали шлях до відступу. Людей ловили серед поля та гнали на край села, до кладовища. Нашій родині удалося проскочити. Буквально в останню мить, коли собаки вже наздоганяли дітей, німець дав наказ переслідувати іншу групу селян.

Згодом мама розповідала, що сховалися ми в її сестри в сусідньому селі. Потім повернулися до своєї хати в Рудому Селі. А там — новий рік. Прийшла червона армія, вигнала німців. Ми думали, що найстрашніше позаду. Раділи, вітали визволителів й будували плани на майбутнє. Але коли привели бабусю додому на хутір Тельман, то замість вулиць побачили попелище. Села за день не стало: всі хати фашисти спалили, а мешканців повбивали.

— Коли мешканців села гнали на розстріл, німці з поліцаями обшукували кожну хатину, кожну комору й горище, не шкодували ні старих, ні малих, ні вагітних жінок, ні немовлят. Навіть хлопчика–каліку, якого дорослі замотали в лахміття та сховали від карателів, виволокли й розстріляли, як усіх, — розповідає дослідник історії Нового Життя, депутат Володарської райради Валерій Миколаєнко. — Ось тут, на краю села, раніше стояли три хати. Сюди фашисти й зганяли приречених на смерть. Спочатку до комори, тоді витягували по одному в кімнату, стріляли в потилицю й тут же складали людей на купи. Когось відразу вбивали, когось ранили. Кров людська переливалася через поріг...

— Тетяна Циганенко сховалася у власній хаті за скринею і все чула: як витягували людей, як розстрілювали. І коли начебто всіх убили, поліцаї ще раз обшукали комору. Дівчину знайшли, штовхнули в кімнату, вистрелили в потилицю. А вона послизнулася на крові людей, і куля вцілила не в голову, а в комір з овечої вовни. Тетяна впала, знепритомніла. Німці подумали, що вона вбита. Хату підпалили, деякі ще живі люди стогнали... Дівчина не могла вийти з хати, поки німці були поряд. Щоб не задихнутися, дихала через щілину в дверях, — розповідає Валерій Миколаєнко.

Федот Веретільник, який отримав важкі поранення, виліз з іншої хати та сховався у купі гною. Сморід виїдав очі, але це був єдиний шанс урятуватися. Уночі односельці знайшли поранених і відвезли до ветлікаря в сусіднє село...

Згодом до села повернулися люди, які ховалися в лісах. Щоб почати все з чистого аркуша, вирішили змінити назву населеного пункту з Тельмана на Нове Життя. Почали зводити будинки, працювати в полі. Мертвих поховали в братській могилі.

Слайд 3 У 1971 році з ініціативи нашого земляка, депутата Верховної Ради СРСР Петра Таланчука ( згодом міністра освіти), в селі Нове Життя збудували пам’ятник жертвам фашистів, а на місці трьох хат - три високі стовпи, на яких від вітру розхитуються та дзвенять металеві ланцюги.

Слайд 4 А за ними скульптура: мама намагається закрити собою дитину, захищаючи від загибелі. Кажуть, справді була така жінка, але врятувати малюка їй не вдалося. І в дуже вітряні дні душа цієї дитинки плаче за своїм загубленим життям і всіма невинно замордованими — металевим відлунням залізних ланцюгів.

Слайд 5– Нині в Новому Житті, яке входить до Лобачівської сільської ради, залишилося не більше 10 родин, – констатує голова Володарської РДА Руслан Поліщук. – Це одне з двох сіл у нашому районі, де люди практично не живуть. У 70-ті роки побудували пам’ятник жертвам фашизму, але відтоді минуло більше 40 років, пам’ятник почав руйнуватися — розповідає лобачівський сільський голова Віктор Миколаєнко. Тому ветеранська організація колишніх керівників навчальних закладів району звернулася з клопотанням щодо побудови нового пам’ятника. Пожертви давали як мешканці району, так і чиновники, підприємці, депутати і просто небайдужі люди.

Слайд 6 23 грудня 2013 року в 70-ті роковини трагедії у селі Нове Життя Володарського району відбулася знакова та водночас сумна подія – відкриття нового пам’ятника 136 жителям села, яких було спалено живцем у 1943 році.

Аби засвідчити відкриття пам’ятника зібралися жителі села, школярі, керівники району та гості з області, а також очевидці страшної події- Дмитро Трохимович Миколаєнко та Василь Овер’янович Козачук.

Під час мітингу на честь встановлення пам’ятника до слова був запрошений живий свідок тодішньої трагедії – член ініціативної групи реконструкції пам’ятника, член ветеранської організації керівників шкіл Дмитро Трохимович Миколаєнко. Згадуючи ті страшні миті, він тремтячим голосом переповів всім присутнім, як саме відбувався той страшний злочин. Голова Лобачівської сільської ради Віктор Миколаєнко поіменно назвав всі 136 прізвищ полеглих жителів села Нове Життя (тодішнє ім. Тельмана) та подякував всім, хто допоміг у спорудженні пам’ятника.

Слайд 7 На завершення мітингу настоятель церкви Архістратига Михаїла отець Костянтин відслужив панахиду та освятив пам’ятник.

Слайд 8 «Нащадку! Не забувай цього. Пам’ятай, якою дорогою ціною окуплено твоє щастя» - ці слова завжди нагадуватимуть про смерть невинних людей – мирних жителів Володарщини.